Не тільки відлуння війни: руйнуємо стереотипи про ПТСР

Червень – це  місяць обізнаності про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). В Україні, де війна стала частиною повсякденності, ця тема звучить особливо гостро. Проте разом із розмовами про травму приходить і шлейф міфів, які заважають людям звертатися по допомогу, а суспільству – адекватно підтримувати тих, хто цього потребує.

Інна Кудлаєнко, лікар відділу епідеміологічного нагляду та профілактики неінфекційних хвороб Вінницького ОЦКПХ, допоможе розібратися що таке ПТСР насправді, й чому наші уявлення про нього часто далекі від реальності.

Міф №1: «ПТСР буває лише у військових»

Це чи не найпоширеніша помилка. Хоча захисники перебувають у зоні найвищого ризику, ПТСР – це реакція психіки на будь-яку екстремальну подію, особливо якщо була загроза життю або цілісності людини.

Хто ще може мати ПТСР?

• Цивільні, що пережили обстріли або окупацію.
• Люди, які постраждали від фізичного чи сексуального насильства.
• Свідки аварій або природних катастроф.
• Ті, хто пережив раптову втрату близької людини.

Травма не вимірюється «об’єктивною» жахливістю події. Вона вимірюється тим, як її опрацювала або не змогла опрацювати нервова система конкретної людини.

Міф №2: «Це ознака слабкості або “зламаної” психіки»

ПТСР – це не дефект характеру і не прояв слабкої волі. Навпаки – це нормальна реакція на ненормальні обставини.

Уявіть, що мозок – це надпотужний комп’ютер. Під час травми він переходить у режим «виживання». ПТСР виникає, коли цей режим «заїдає» і мозок продовжує шукати небезпеку там, де її вже немає. Цей процес має суто біологічне підґрунтя та зумовлений специфікою роботи мигдалеподібного тіла, яке запускає реакцію страху та гіпокампу, який відповідає за збереження спогадів.

Міф №3: «Люди з ПТСР – небезпечні та агресивні»

Голлівудські фільми часто малюють образ ветерана, який раптово «втрачає контроль». Насправді ж агресія – лише один із можливих і далеко не обов’язкових симптомів.

Як ми бачимо ПТСР найчастіше

• Уникання соціальних контактів: людина відсторонюється від друзів, перестає ходити в людні місця.
• Надмірна пильність: постійне сканування простору на предмет загрози.
• Нічні жахи та флешбеки: повторне проживання події.
• Емоційне оніміння: неможливість відчувати радість або близькість.

Більшість людей із ПТСР страждають «всередині», спрямовуючи біль на себе, а не на тих, хто поруч.

Міф №4: «Це назавжди, час не лікує»

Час сам собою справді не лікує ПТСР, якщо травма «застрягла» в нервовій системі. Проте це НЕ назавжди, адже психотерапія працює.

Існують доказові методи, які допомагають мозку «перетравити» травматичний досвід і відкласти його в архів пам’яті як минуле, що більше не завдає болю в теперішньому часі. ПТСР – це не вирок, а стан, який піддається корекції.

Як ми можемо допомогти?

Руйнування стереотипів починається з кожного з нас.

1. Приберіть стигму. Не називайте людей «птср-щиками» або «контуженими». Це люди, які пройшли через важкі випробування.
2. Будьте терплячими. Якщо близька вам людина замикається в собі, не тисніть на неї. Дайте зрозуміти, що ви поруч.
3. Освіта замість страху. Що більше ми знаємо про механізми травми, то менше боїмося тих, хто її пережив.

ПТСР – це не соромно. Соромно залишати людину наодинці з її болем через застарілі упередження. У разі необхідності обов’язково зверніться по допомогу до психолога.

Цього червня зробимо крок назустріч розумінню. Адже ми – суспільство, що бореться, а отже, маємо бути суспільством, що вміє зцілювати.

Формуємо культуру здоров’я разом!