Моя українська

Генеральний директор Вінницького обласного центру контролю та профілактики хвороб Ігор Матковський вітає всіх із Днем української писемності та мови, який тепер відзначають 27 жовтня, а не 9 листопада, як це було раніше. (Донедавна 9 листопада вшановували пам’ять Преподобного Нестора-Літописця, і саме на честь цієї дати свого часу з’явився День української писемності та мови. Але Україна в 2023 році перейшла на новий церковний календар, і дати всіх фіксованих свят змістилися на 13 днів).

У цей день Ігор Матковський, який ще п’ятнадцять років тому спілкувався російською, розповів, як він переходив на українську.

– Я виріс і навчався в російськомовному середовищі. Так, Вінниця в часи мого дитинства і юності була переважно російськомовним містом. На весь обласний центр тоді було тільки три українські школи, решта – російські. Та ще й учителька української мови в моїй школі вела уроки так, щоб ми НЕ любили українську мову.

У радянській Вінниці, як і в усій Україні, ні в кого не виникало проблем відповісти мені російською, до кого я не звертався б. У більшості людей просто не було необхідності розмовляти українською. Навчання в медінституті теж відбувалося російською, практично все діловодство велося російською. Люди, які переїздили із села в місто, старанно розмовляли російською, щоб якомога швидше стати «городськими».

Коли розвалився СРСР, української мови довкола мене ставало щорік більше, але російської все одно ще було дуже багато. Поступово на українську перейшло діловодство, з’явилося більше українських шкіл, дедалі частіше лунали українські пісні, в книгарнях з’являлося більше українських книжок.

Українську я, звісно, розумів, провадив діловодство українською (зокрема й на керівній посаді), але активний словниковий запас у мене був, зізнаюся, небагатий, і розмовляв я російською.

Перші проблеми почали виникати, коли я вже працював на керівній посаді й час від часу проводив тематичні пресконференції або брав участь у спільних заходах для засобів масової інформації. Українською я розмовляв погано, тому спілкувався з журналістами російською. Щоб «не калічити мову» і «не бути смішним». Дедалі частіше чув зауваження з цього приводу. Журналісти вимагали, щоб я розмовляв на пресконференціях українською, а я все одно відповідав їм російською.

І от настав момент, коли я вирішив для себе, що так більше не буде. Але не тільки через зауваження. Я дозрів до переходу на українську мову в той час, коли президентом України став Янукович. І хоч він непогано розмовляв українською (принаймні у порівнянні з Азаровим), я розумів, що його команда – це не українська влада. Через внутрішній спротив я хотів протиставити себе цій антиукраїнській владі. Щоб це зробити, я мав стати «більш українським» сам.

І я почав розмовляти українською. З помилками, з великою кількістю росіянізмів. Дякував за підказки і зауваження, багато читав українською. Дивував друзів і колег тим, що на звичні звертання до мене російською я відповідав українською. І на пресконференціях – теж. І в побутовому спілкуванні.

Уже майже 15 років розмовляю українською. До цього звик я, звикли мої давні друзі й колеги. Тепер у мене не виникає проблем з українською мовою, але я, звісно, продовжую вдосконалюватися. Кажуть же, що рідну мову треба вивчати все життя. І хоч моя материнська мова – російська, але українська – це теж моя рідна, адже це мова мого народу, моєї країни.

Ми вже не один раз переконувалися в тому, що мова – важлива. В усіх сферах життя. В які галузі ми не працювали б, ми – частина України, а отже наша мова – українська. Мова гордого вільного народу. І хоч поняття материнської мови ніхто не скасовував, розмовляти державною мовою своєї країни – це справа честі, а на сьогодні – ще й справа безпеки.

Бажаю всім успіхів у вивченні української мови, особливо тим, хто тільки ступив на цей шлях. У вас все вийде, якщо ви маєте любов до України й бажання опанувати мову свого народу.

А всій Україні бажаю Перемоги!

Слава Україні!